Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/213

ЯВА VII Омелян знов береться рубати, Юлія у вікні Юлія. Пішли вже ці люди? Омелян. Пішли. Юлія. Та чого хотіли? Омелян. А дідько їх знає, чого! Слухав їх, слухав і нічого не розумів. Вовк, воли, ведмідь, п'ять двадцять, порука—а гій на вас! Одне тільки я зрозумів, що тут у селі е орендатор Вольф — усьому селу голова й що той Вольф скаже, те всі й роблять. Знаєш, один із тих людей то той Товкач, що мав нам услугувати. Юлія. І спокійнісенько дивився, як ти дрова рубаєш. Омелян. Предобродушно признався мені, що це той самий Вовк чи Вольф не казав йому йти до нас. А тепер той Вовк підіслав їх, щоб я йому ручив за якісь воли чи бики, чи за ведмедя, чи за що—сам не знаю. Юлія. Ну, то пропадемо ми тут. Уже як орендар на нас розставляє свої сіті, то пропадемо. Краще втікаймо завчасу! Омелян. Ну, втікаймо! Хто знає, чи є чого втікати? Може цей Вовк не такий страшний. Я послав тих людей до нього, щоб йому переказали, що хочу з ним самим розмовитися. Юлія. Он мабуть він іде! А як же, завертає до нас. Чи вийти й мені до розмови? Омелян. Ні, Юлечко. Дай спокій! Можеш попсувати. Юлія. Як гадаєш. Ну, то подай мені тих патиків, що ти нарубав. Буду розпалювати. Вже Далі ПОЛУДНЄ, а МИ Й НЄ СНІдаЛИ. Омелян подає їй у вікно оберемок волік, вона щезає в хаті. 232