Анна. Ба та що? Дати чоловікові загибати? Та й що нам зла душа? Взяти у нас нема що, нікому ми нічого не винні, то чого нам боятися?
Жандарм. Дай Боже добрий вечір!
Микола. Дай Боже здоров'я!
Жандарм. Перепрошаю, що я в таку пізню пору непрошений до вашої хати набиваюся. Але там така страшна буря, куревільниця, що не дай Господи! Я з дороги збився, думав уже, що або змерзну де в заметі, або вовкам на зуби попадуся.
Анна христиться. Господи!
Жандарм озирається на неї, витріщує очі, потім перемагає себе. А так! Недалеко вже було до того. Там під лісом чути, як вони виють. Кожної хвилі могли бестії зо мною привітатися!
Микола. Та роздягніться, пане, сідайте! Аджеж тепер під ніч далі не підете.
Жандарм. Та куди вже! Ніг своїх не чую, так промерз та змучився! Ой, Господи, Тобі слава, що з душею з того снігового пекла вихопився! Обтріпується зо снігу й починає розглядатися. Микола придивляється йому ближче.
Микола. А відки, пане шандаре?
Жандарм. Та ходом з міста.
Микола. Ну, так, ходом. Але родом? Даруйте, але мені здається, що я вас десь колись бачив.
Жандарм сміється. Ну! Чи не ще! Миколо, старий побратиме! Хіба ж ти не пізнав мене? Клепле його по плечі.
20
