Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/207

Омелян. Спечи мені хліб. Мушу йти до міста. Юлія. До міста? Йти? Омелян. Так. Знаєш, чим мене війт потішив? Скоро я йому сказав, що хочу подати до староства виказ дітей, котрі не ходять до школи, він мені відповів, що жодного мого листа не подасть на пошту. Хіба, каже, самі собі занесете. Юлія. Але я тебе не пущу, Мільку! Це далека дорога. Горами. Ще тебе пересядуть і вб'ють де в лісах. Омелян. Не бійся! На таких, що пересідають, у мене є револьвер. А я цього стерпіти не можу. В клітку, як горобець, заперти себе не дам! Зачинав знов рубати. Я В А V Ті самі, Товкач і Загонистий Товкач. Слава Сусу Христу! Юлія. Слава на віки! Мужики наближаються, знявши капелюхи, з укоса глядять на Омеляна, потім підходять до Юлії, що стоїть у Ганку. Товкач. Чи то пан навчитель? Юлія. Так. Товкач. А ви його жінка? Юлія. Ні, сестра. То ВКаЧ глядить на неї довше. Сестра. Гм! Сестра. Юлія. А чого вам треба? Товкач. Та так. Ми до пана навчителя. Юлія. Мільку, тут люди до тебе. Омелян, котрий досі рубав, перестав й обертається. Ви до мене? Товкач. Рубайте! Рубайте! Ми зачекаємо. Сідають на Ганку. Омелян рубав. 206