Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/204

Війт. А, ні. Котрі схотіли, то часом у неділю сходилися до школи. То він їм образки якісь показував, співанок їх учив співати. Омелян. Та й тільки всієї науки було? Війт. Та тільки. Омелян. Ну, а пан інспектор хіба ніколи до вас не заїздив? Війт. Та за тих 15 літ був може зо п'ять раз. Ой, ой, біди скільки було! Треба було аж із сусіднього села школярів позичати. Омелян. Що, що, що ви мовите? Школярів позичати? Війт. Та же не як, а так! Позичали ми по 10 хлопців, домішали трохи своїх, таких що хоч літери розпізнати вміли, тай так якось від пана шпектора обганялися. Омелян. Господи! До нинішнього дня я був би не повірив, що б таке в нашім краю могло діятися. Ну і що ж, ви гадаєте, що й далі так має бути? Війт. Гадаю, що так. Омелян. Що я буду собі господарювати, за вчительство гроші брати, а на показ для інспектора хлопців із другого села позичати? Війт. А чому ж би ви не мали так робити? Що вам за неволя наших дітей мучити і від господарської роботи відривати? Омелян. Алеж війте, я мушу! Чи ви не розумієте, що значить обов'язок? Я даром хліба їсти не хочу. А хочете мати такого вчителя, щоб по вашому робив, то зараз подавайте до ради шкільної, щоб вам іншого дала. Війт. Е, стрібуємо ще з вами. Омелян. І не зачинайте! Кажу вам крайнє слово: як мені нині—ну, завтра, діти до школи не прийдуть, чго всіх на кару подаю. 203