Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/201

ВІЙТ підходить ближче, оглядає будинок шкільний, стукав чоботом о сходи ґанку и сідав на них. Юлія. Пане начальнику! Ви нам обіцяли когось до прислуги, а оце вже третій день і нікого немає. Бійтеся Бога, як це може бути? Та же треба і дров урубати й замести і порядок у школі зробити. Війт шкробається в голову. Тая—казав. Ось Ількові. Товкачеві казав. Юлія. Ну і що ж? Чому не прийшов? Війт. Видно не хоче. Юлія. Ба, але ж ми без прислуги не можемо бути. Це нам належиться. Війт. Та належиться. Юлія. Ну, то як же буде? Війт. Або я знаю. Юлія. Ну, та хтось мусить знати. Як ви накажете, то так мусить бути. Війт. Та я його не всилую. Юлія. То може хто інший схоче. Війт. А може й схоче. Зачекаємо, аж зголоситься. Юлія нетерпеливо. Е, вам чекання, але ми тим часом можемо з голоду і з холоду згинути. Війт. Е, чень так зараз не згинете. Юлія з плачем. Господи! Та це якась колода не чоловік. Аж тут нам певно прийдеться пропасти! Хапав кошик і мотику і втікав до школи. Я В А III Омелян, Війт ВІЙТ довго, байдужно глядить на Омеляна, що все ще з виразом утоми стоїть під стовпом, держачи шнур від дзвінка в руках. То ваша жона? Омелян. Ні, сестра. 200