Анна. Ей, Миколо, Миколо! Скільки разів я тобі говорила: радше притерпи, а не роби цього! А тепер ще до суду хочеш іти! Адже війт тебе за таке до арешту борше запакує, ніж ти його!
Микола глядить на неї а острахом. Агій, жінко! Та це ти правду кажеш! А мені це і в голову не прийшло. Ну, на, мий!
Анна миє його. Я би не знати що за це дала, що ти не тільки поліна продав, а ще й сам війтові якесь згірдне слово сказав.
Микола. Я? Та скари ж то мене Господи, що ні! Вчепився мене, що латер[1] не повний. Я, як звичайно, останній накладав, а він до мене. Вже там хтось мусів мене прискаржити, що я пару тих дурних полін продав.
Анна. А може він і сам видів?
Микола. А дідько його знає, може й видів. Досить, що він до мене. Я тобі, каже, не заплачу, поки латер не буде цілий. А я кажу: який був у лісі, такий тут є. А він мені каже: брешеш, ти п'ять полін продав. А я йому кажу: як продав, то не сам продав. І інші продають. А він до мене пристав: хто продає та й хто, та й хто? Що я мав йому казати? По правді, чоловік нічого не бачив, а так на першого-ліпшого говорити стидно. От я візьми та й скажи йому: та й ви самі, поки-сте не були підприємцем, то-сте продавали. — Не встиг я йому це сказати, а він як не кинеться на мене, як не почне гаратати мене палицею! Та через голову, та куди попало. То вже я й не стямився, коли і хто і як мене відборонив та на сани посадив.
- ↑ Латер — купа дров, кубічний сажень.
