Анна кидається до нього й розпинає лейбик. Та почекай лишень! Господи, сорочку покровавив! Ну, що це таке з тобою сталося, Миколо?
Микола. Та то наш війтонько гідний та поважний.
Анна. Що? Бив тебе?
Микола. Та певно, що не гладив. Гримає кулаком о стіл. Але я йому не подарую! Я на нім своєї кривди пошукаю!
Анна. Ба, та що таке межи вами зайшло? За що?
Микола. Питай ти мене, а я тебе буду. За ніщо! З доброго дива мене вчепився, бодай його той учепився, що в болоті сидить.
Анна все ще оглядає його. Та не клени, Миколо, не гніви Бога! Ой Господи, та з тебе тут кварта крови зійшла! От іще недоля моя! Давай, я обмию. Десь тут іще тепла вода лишилася. Йде до печі.
Микола кричить. Ні, не треба! Я його до суду завдам! Я завтра, ось так як є, до самого пана судді піду. Хай пани побачуть! Не мий!
Анна наливає у миску води й наближається. Іди, йди, бідна ти голово! Не роби з себе сміховище людське! Війтові нічого не зробиш, тільки з себе сміх зробиш.
Микола. Як то нічого не зроблю? То цісарське право дозволяє отак над людьми збиткуватися? Як він війт і підприємець від довозу дров на жупу, то йому вільно з чоловіка й душу вигнати?
Анна. Ти певно знов поліна продавав?
Микола. Ну та певно, що мусів продати. Бійся Бога, чоловік намучився в лісі, намерзся як собака, крейцарика при душі немає, а треба прецінь чимось душу підкріпити.
