добу збавляй, мерзни й мокни, як остання собака, — і за все те вісім шісток! А прийдеться платити, то й того їм, людоїдам, жаль. І тото би зажерли. Як дають чоловікові той кривавий крейцар, то так і видиш, що їх і за тим колька коле. А бодай вас уже раз людська праця розсадила та розперла, щоби-сте лиш очі повивалювали, нелюди погані! Сідає кінець стола й починає стягати чоботи. От іще бідонька моя! Кричить. Жінко, гей, жінко! Анно! Де ти там?
Анна входить. Ти мене кликав?
Микола. Та ж кликав. Ну, що, коні пили?
Анна. Ще й як. Так біднята перемерзли, мов риби тряслися. Бідна худібка! Я їм трохи сировиці до води полила, випили по дві коновці…
Микола. А їсти мають там що?
Анна. Ну, та вже я не спустилась на тебе, поки ти їм даси. Мають по гарцеві вівса, та й січки я нарізала у заступника на машині, ну, та й сіна поза драбину понапихала. Ба, та чого ти так запізнився?
Микола. Ет, волиш не питати. От ходи та поможи мені чоботи стягнути. Ади, позамерзали як костомахи та боюсь, щоб ноги не повідморожувати.
Анна. Пек-запек! Що ти говориш? Ще би нам лиш того бракувало! Бере за чобіт, тягне, та заглянувши Миколі в лице, опускає ногу, відступає на крок узад і христиться. Свят, свят, свят! Миколо! А тобі що такого? Ти весь у крові!
Микола. Я?
Анна. Бійся Бога! А це що таке? Чи бійка де була? Чи може ти скалічився де?
Микола. Та ні, ні, не бійся!
16
