чолом об кам'яні сходи при церкві, слізми плити вмивала — нічого не помагає.
Настя надслухує. Га, чуєш? Мабуть дзвінок теленькає. Певно наші їдуть.
Анна при вікні. Теленькає! Ледве чути за свистом вітру, а теленькає. Господи, Тобі слава, що їдуть! Ходімо зустрічати! Сквапно одягаються й виходять.
Бабич. Дай Боже вечір добрий!
Анна. Дай Боже здоров'я! Так кажете, мій з вами не їхав?
Бабич. Ні, кумо. Я його ще на соляній жупі лишив. Ще докладав своєї купи дров і щось там почав з війтом перемовлятися, та я не дочікував до кінця та й поїхав за іншими.
Анна. Бійтеся Бога! Якже ж ви могли його самого лишити в таку страшну негоду?
Бабич. Е, не бійтеся, сам він не буде. Певно поїхав на Купіння з Передільчанами. А наші всі на Радловичі гостинцем їхали. Але він швидко приїде, не бійтеся. Конята в нього добрі.
Анна. Ой, я чогось боюся. Кажуть, у лісі вовки появилися. Ще не дай Боже якого нещастя!
Бабич. Та вспокійтеся, кумо! Ще Бог ласкав, відверне від нас лиху пригоду. А Микола не дитина. Він за худобу дбає. Ну, стара, ходімо їхати додому, там десь конята перемерзли.
Настя. Ну, добраніч тобі, кумо. Молися, небого, Богу, все добре буде!
14