Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/144

Тру бай зупиняв його. Стій, безумний 1 Хіба забув, що це ватажків плінник? Що він казав нам берегти його? Розбійники й Васюта. Ватажків плінник? Ну, а де ж ватажко? Труб ай. Еге ж! Ватажко копієм зранив Його, зіпхнув з коня, то ми відтак Коня спіймали, а потім найшли Оцього панича у корчах. К у н а ш. Люди, Чи нелюди! На що я вам потрібний? Пустіть мене! Чурило. Го, го, який прудкий! До любки, певно, квапишся? О, маю Надію в Бозі, що ще цієї ночі Повиснеш тут на дубовій гілляці. Кунаш. Пустіть мене! Я ж вас не зачіпав! Я не із княжих. Скарбів ні добра Не маю,— пощо ж вам мене тримати? Т рубай. Тай справді, нам тебе до хріну треба. Та що, небоже, наш ватажко нам Казав тебе зловити, завести Сюди і берегти, аж поки він Не вернеться. Кунаш. Щоб він пропав, проклятий! У мене кожна хвиля дорога! Чурило. О, скорше сам пропадеш ти, поганче! Кунаш. Та розв'яжіть мене! У мене рана Болить. Я вмру, заким його діждусь. П а н ю т а. Давай, я гляну, що за рана в тебе. Це справді не по-божому так мучить Чужого чоловіка. Розв'язує йому руки, оглядав й перев'язує його рану. Поки він порається коло Кунаша і той лежить на землі, тихо стогнучи, розбійники розмовляють 143