Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/142

Пан юта. Та де там! Це наші. Дивно тільки, що вночі Юрбами в Київ їдуть, наче тайком Прокрадуються. Ч е п і л ь. Щоб вони сказились! Мене захопили на чистім полі, Ще й з бараном. Я думав, що погоня І в балку кинувся насліпо. Сам Не знаю, як ребер не поламав Та голови об скелі не розтріскав. П а н ю т а. І я боявся зразу, і сховався В корчі. Та швидко я переконався, Що їм до мене мов немає діла. Спішать, щось шепчуть. Це не княжі люди. В ас юта. Гей, братчики! Це щось несамовите! А наш ватажко! Де він? Аджеж ще Як вийшов відси вечером, то й досі Ніякої не дав про себе звістки. Панюта. Ну, не такий він, щоб у небезпеку Та самохітно йшов. Ч е п і л ь. А хто є з ним? В а с ю т а. Не знаю. Бачиться, із наших п'ять З ним вибралось, та жодного ще досі Нема. Панюта. А гов! Чи чуєш? Щось тріщить У лісі! Чепіль. Коні тупотять! В а с ю т а. Погоня! Панюта зривається і свиїце, з колиб вибігав кільканадцять розбійників Ро з б і й н и к и. Що? Що таке? Панюта. Хтось їде. Розбіжіться По лісі вартувать! Розбійники біжать і щезають у лісі. З глибини лісу чути триразовий свист. 141