тебе. Значить, на тобі нема ніякої вини. Він і сам це казав. Він зовсім не винуватив тебе. О, якби ти знала, як він гарно та щиро говорив про тебе!
Анна. Ні, ні, ні! Не говоріть мені нічого! Не хочу чути про нього, не хочу бачити його. Ходить по хаті, ламаючи руки. Ой, Господи! Ой, Боже мій, та невже цьому правда? Невже й тут мене одурили, ошукали, мов кота в мішку продали?
Настя. Та вспокійся, кумо! Що вже про те говорити, що пропало! Хай їм за це Бог заплатить.
Анна все ще в нетямі ходить по хаті. І за що? Пощо? А, знаю, знаю! Вони Михайла боялися, щоб не відібрав від них моєї батьківщини. О, так, так! А цей покірливий, наймит, ще й рад, що щонебудь дістав. Господи, рятуй мене! Не дай одуріти!
Настя бере її за плече. Та отямся бо, кумо! Що ти торочиш? Чи не гріх тобі? Ти тепер заміжня жінка, треба про це все забути.
Анна вдивлюється в неї; по хвилі. А так, правда ваша! Правда ваша! Забути треба. Хоч би мало серце розірватися, а забути треба. Ой, Господи! І як воно досі не трісло? Кільки я намучилася за ті роки! А тепер гадала, що от-от давні рани перестануть боліти. А тут на тобі! Маєш! Той, що досі був для мене померлим, являється наново. Кумонько, матінко моя! Порадь мені, що маю робити? Дай мені якого зілля, щоби тут, отут перестало боліти!
Настя. Де вже мені, небого, до зілля? Не пораджу я тобі нічого, хіба одно: молися Богу, хай Він відверне від тебе це лихо.
Анна. Молилась, кумо, молилась! Товкла
13
