Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/132

Гостомисл. Що ж, це Божа воля. З а п а в а. Пропасти нам. Недаром батько мій Мене до себе кличе. Гостомисл. Ну, вже й батько! Вже й кличе! Все це тільки плід гарячки, Непевности, тривоги, крови гра. Запава. Ні, ні, ні, ні! Я чую це, я знаю! Не вдасться нам те завтрішнеє діло. Г ост о мис л. Ну, жінко! Це вже здай зовсім на мене. Запава. Пропадеш ти, пропаду й я з тобою. Гостомисл. Я думаю, пропаде швидше князь. Запава. Я ж думаю: покинь свій плян, відклич Свою дружину, поки час! Г ОСТОМИСЛ кидається на ліжку. Запаво, Чи ти здуріла? Покидать? Відкликать? Тепер, коли вже замахнувсь топір І впасти мусить? Ні, це неможливе Тепер покинуть, це значило б зрадить Себе самого, видати себе На згубу і не стрібувавши бою. Запава. Ні, друже! Шепни лиш своїй дружині, Що відкладаєш до другого разу Це діло! Гостомисл. Не послухають мене. Запава. Послухають! Лиш вмій їм пояснити. Г остомисл. А хоч послухають, то що? За два, Три дні Всеслав з дружиною прибуде, Так як умовлено було між нами. Запава. Пошли гінця, щоб зупинив його! Г остомисл. Ні, любо! Все це ти пусте говориш! Занадто багато я пружин порушив, Людей занадто багато втяг в те діло, Щоби могло втаїтись від князя. Як завтра не візьмем його у руки, 131