Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/108

Як кинеться скакати, та в боки, Немов скажений, битись!.. Що вже я З ним борюкався! Бідний кінь! Страшне Щось мусів бачити перед собою, Бо трясся весь і так пищав, немов У вовкових зубах. Аж врешті разом Як шарпнувся, я стратив рівновагу І впав, а він, що вискочити міг, Втікати кинувся і щез за хвилю. Я впав на пень якийсь-то головою І довго там, здаєсь, чмелів я слухав, Аж поки знов прийшов до себе. Ось І перша вдача в розбійницькій штуці: Мій кінь пропав, а голова тріщить. Зупиняється край дуба. Та де ж це я? Хоч око вийми! Темно, Лиш шум стоїть глухий, мов моря рев, Здається, ліс довкола! Так, ось видно Якесь грубезне дерево. Щупає дуб. Еге, Я в лісі. От тобі й талан злодійський! Замість піти та грабувати других, Я швидко й сам розбійникам у руки Попасти можу! Та куди його Тепер іти? Хоч вбий мене, не знаю! Ще хоч би кінь був, я би попустив Йому вудила, хай іде як знає! А то якраз і кінь пропав! От ще Я видумав дурне та неподобне Із-за пустого сну зриватись з ліжка І гнатись з города Бог зна куди! Я В А IV Князь під дубом і Овлур у глибині сцени О в л у р. Пропав їздеиь, немов піна на хвилі. Чи на коні помчався, чи де в гущаві 107