Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/102

Ану лиш, придивися 1 Ангел. Князь сідав на ліжку. Знайоме щось в очах твоїх, в лиці, В устах — скажи ще слово! Ангел" Пізнаєш? Князь. Ах, ти це, ти! Моя єдина, люба! Моя дружино! Хоче обняти його, але зараз же опускав руки. Ні! Хтось інший ти! Лице розумне і поважне, щире, Мов брата мого! Ну, промов ще слово! Ангел. Пізнав? Князь. Мій брате рідний! Де це ти… Та ні! Ті строгії черти, уста Так міцно стиснені, ота печать Рішучости й твердої волі На твойому чолі — промов ще слово! Ангел. Пізнав? Князь. Мій батьку! Голубе! Яка ж це— Та ні! Ті очі сині як васильки, Ті ніжнії уста, солодкий усміх, Ті дітські рученьки, що обіймали Мене за шию, поки Бог покликав До себе їх—ох, слово лиш промов, Нехай ще раз почую звук солодкий! Ангел. Це я! Князь. Це ти! Це ти, моя єдина, Моя сердечна, незабутня доню, Котру мені на радість Бог послав, Та на тяжкеє горе та печаль По трьох роках знову забрав. Ох, дай Поглянути ще раз на себе! Дай… Та ні! Знову не те лице я бачу! Знову якась кохана, люба постать Зринає мов із мли і за собою 101