Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 17. Драматичні твори (1960).djvu/101

Та й годі. А піди ти, зміряй сам Хоч думкою безодню сліз і горя, Що криється в тім слові 1 Читав знов. По хвилі замикав книгу й кладе її на столі. Не можу більше! Господи, прости Лінивому рабові! Верх бере Над духом втома. Мовчанка. Отакі маленькі, А вже ізгої! Без вини своєї, За батьків гріх, а мусять пропадати! Ні, НІ, НЄ Дам! Павза. А скільки то крім них Так само йде! Ізгої! І чи ж зможу Я всіх спасать? О, Господи! Вложив ти На мене хрест тяжкий, те князювання! Коли на те Твоя святая воля, Щоб хрест цей так болюче в саму душу Мені вгризався, га, нехай так буде! Це може й ліпше так! Заслонюв котару, гасить світло й засипляє. ЯВА VIII Якийсь час павза. На сцені зовсім темно. Чути віддих князя й зідхання крізь сон. Часом вирветься йому крізь сон якесь слово невиразне, раз чути: „ізгої!“ Нараз сцена роз'яснюється ярким світлом, являється Ангел і відхиляв котару. Видно на ліжку сп'ячого князя. Ангел бере його за руку й будить Ангел стиха. Вставай, вставай, О, княже Святославе! Прокидайсь! Князь крізь сон. Ні, ні, не дам тим дітям пропадати. Ангел. Вставай, вставай! Не час тобі дрімати! КНЯЗЬ прокидається. Гаї Що ЦЄ? Хто тут? Ангел. Я! Хіба не бачиш? Князь. Хто ж ти такий? 100