Ця сторінка ще не вичитана
Сонце хилиться, на львівські мури скоса позира, та в його промінню сяє Святоюрськая гора. А по ній, мов чорні плями, чорні згарища стирчать, і край шляху верб безлистих бовваніє довгий ряд. Серед згарищ білі шатри тиснуться з усіх боків, наче білі печериці з-під обпалених пеньків. Поміж шатрами купками походжають козаки, блискотять до сонця списи і червонії шапки. Де-де в шатрах чути стогін, де-де пісня залуна, брязк бандури, крик сторожі та гукання чабана. З святоюрської дзвіниці на вечірню вдарив дзвін,— гнуться голови козачі, Богу віддають поклін.