Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/472

серед пахощів вечірніх куриться кадила дим. Ось спинився хід церковний на обірвищу крутому, над безоднею страшною,— глянеш вниз — аж жах бере. Мов гігантський мур гранітний прямовісно голі скелі пнуться із безодні моря в лазурову височінь. Глянь з гори — на морі човен, що покрай скелі гойдаєсь, видасться мов білий лебідь, що гойдаєсь на воді. Глянь з долини — всі ті люди, що стоять над тим обривом, видадуться мов ягнята, що пасуться на скелі. У тій скелі з долини видно штирогранну чорну пляму, мОв печатку величезну, в половині висоти. Де є вхід в живу могилу, у печеру пустельницьку, висічену там Бог зна ким і Бог зна кому й на що. Не дійти туди ногами, ні драбиною не злізти, лиш на шнурі у повітрю долетіти наче птах. Ув окрайчику скельному рівчачок протертий шнуром—