Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/467

Та проте гора дрімає; день і ніч пливе над нею мов рожева легка хмара,— крику, гомону не чуть. Хоч повзуть тут скрізь по горах стежечки, немов гадюки, та проте не оживляє їх розмова, спів, ні сміх. Хоч розсипані по горах, по лісах, ярах і скелях, по полянах пречудових, і оселі і хатки,— то проте тиша глибока залягла на тих оселях, і лежить печать мовчання на сотках старечих уст. Скрізь тиша і скрізь мовчання, сірий одяг, хід повільний, і худі, понурі лиця, непритомний, сонний вид. Тричі лиш на день по горах пролунає голос дзвонів, мов проквилить над горою стадо дивних лебедят. Плачуть жалібно ті дзвони, мов нарікання, докори, на людей, що замертвили пречудовий цей куток. Що гніздо думок високих, школу поривів геройських, пристань для орлів змінили на сумну тюрму для душ. 182