Ця сторінка ще не вичитана
II По коверці пурпуровім із'таємних сходу брам виїжджа на небо сонце, наче входить цар у храм. І в моє вікно зирнуло і сполошило стару, невідступну, невмолиму посидільницю журу. Ця стара, погана відьма тут сиділа цілу ніч і зміняла своїм чаром кожну думку, кожну річ. Кожний мебель був мій ворог, кожна книжка, то була п'явка, що систематично кров і мозок мій .пилй. Кожна добрість, то наївність, кожний друг, то хижий звір, кожна думка, то помилка, кожний спомин, то докір. А як свідомість болющу сон, мов свічку, загасив, чар її і в сонне царство тіні дійсности вносив. Все, що я кохав безмежно, і що зрадило мене, 160
