Ця сторінка ще не вичитана
VIII Найгірше я людей боявсь тоді і обминав їх, мов болючу рану. Тужний їх вираз, лиця їх бліді болять мене, коли на них погляну. Я знав, в якій вони живуть біді, та як же я до помочі їм стану? Я знав, що пута їх міцні й тверді і, не зламавши їх, я марно звяну. О, я боявся їх немов докору, мов зрадженої любки тихих сліз, неначе сам я винен був їх горю. От тим то я щодня—відлюдок дикий, свій біль дрібний і сором свій великий ховав у серці і тікав у ліс. 142
