Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/425

VII Ось панський двір! На згір'ю край села пишається на сонці, наче рожа. Тиша довкола нього залягла. Старезні липи, мов жива сторожа, стоять при вході, клумби і травник, кругом жива глогова огорожа. Крізь браму вглиб двора мій зір проник: увитий ґанок диким виноградом дрімає в тіні, як віддавна звик; поперед вікна в'ється білим гадом доріжка, всипана піском дрібним та цвітом, що з акацій сиплесь градом. Вік'он широких поглядом скляним глядить цей двір на все село в долині,— не скриєсь жодна хатка перед ним. Червоний дах його і стіни сині, блискучі вікна, ґанки, виноград, все те немов кричить сільській хатчині: „Не смій дихнуть! Не перестань дрижать! Хились і гнись! З твоїх занядрів]) темних сюди тобі чола вверх не піднять! „Ти дич! Ти варварство! Ти під'яремних волів житло, притулок хамських рас, печера, повна лютих гадів земних! ') Занядри — нетри. 140