Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/422

Я сів при нім. „Що, маєте підмогу? Лічитись би, по лікаря послать.“ Аж кинувся, а на лиці тривогу, правдивий страх перед життям пізнать. „Мені? Підмогу? Це даремна праця І Я Бога прошу, щоб мерщій сконать.“ Я далі йшов. Там дві куми сваряться: „Ти, злодійко, чужі снопи крадеш!“ „Ти, чарівнице, на фіґуру *) драться, чужих коров доїть ночами йдеш!“ Чого я так страшенно застидався при тих словах? Чого півперек меж, грядок, плотів на втеку я подався? Щось там в душі клубилося гірке, мов гріх тяжкий, незмитий пригадався. А он під хатою дитя сільське саме, без мами, в чорній сорочині, не ходить ще, малесеньке таке… Пішла десь мати і дала дитині у ручку бульбу2), а дитина в рот— і подавилась. Бачу я, вже сині зробились щічки, очі в стовп, от-от задушиться дитина! Підбігаю, підніс, струснув, і як то наш народ в таких випадках робить, ударяю легенько в карк, і випала, як стій, із горла бульба. Легше віддихаю… *)*) Фіґура—проста кам'яна статуя святого, ставиться по дорогах, в полі; їх багато можна зустрінути в Галичині. 2) Бульба — картопля. 137