Ця сторінка ще не вичитана
XI Я поборов себе, з корінням вирвав з серця усі ілюзії, всі грішні почуття, надії, що колись вільніше ще дихнеться, що доля ще й мені всміхнеться, що блиснуть і мені ще радощі життя. Я зрікся їх на все. У тачку життєву запряжений, як наймит той похилий, я мушу так її тягти, покіль живу! І добре чую це, ярма не розірву і донесу його до темної могили. Мені не жаль життя, бо що ж воно давало? Куди не глянь, усюди браки й діри. Робив без ^віддиху, а зроблено так мало, і інших загрівав, аж на кінці не стало у власнім серці запалу, ні віри. 124
