Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/407

Хрущі гудуть, до світлих шиб летять… А там, мов вежі, башти фантастичні, недвяжно темні дерева стоять. Ти сам один в природі тій величній, мов принц в заклятім місті у казках… І В душу ллєсь спокій, якісь празничні, врочистії чуття… І ти мов птах стаєшся легкий, мов ось-ось летіти! Безмірну силу чуєш у руках і весь ростеш у безмір… Люди! Діти! До мене! Я люблю вас, всіх люблю! І все зроблю, що будете хотіти! Чи крови треба — кров за вас проллю! Чи діл — я сильний, віковічні скелі розторощу, на землю повалю… Дмухнув вітрець — і мрії ті пропали. Та в серці прилив ще чуття тремтить — і вже думки до хат тих поскакали, дег чорна праця й чорне горе спить. Вузька, здається, непривітна нива, а скільки можна й треба тут робить! Суспільна праця довга, утяжлива, за те ж плідна, та головно—вона одна лиш може заповнить без дива життя людини, бо вона одна всіх сил, всіх дум, чуття, стремлінь людини жадає, їх вичерпує до дна. Вона одна бере нам все щоднини І все дає, бо в‘яже нас тісніш з людьми, як діти спільної родини. 122