Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/387

Бо що ж є Дух той? Сам чоловік його Создав з нічого, в кожній порі й землі Дає йому свою подобу, Сам собі пана й тирана творить. Одне лиш вічне без початку й кінця, Живе і сильне,—це та матерія: Один атом її тривкіший, Ніж всі боги, всі Астарти й Ягве. Безмірне море, що виповня простір, А в тому морі вир повстає сям-там — Це плянетарная система — Вир той бурчить і кликоче й б'ється. В тім вирі хвилі — сонце, плянети всі, ' В них мільярди бомблів дрібних кишать, А в кожнім бомблі щось там мріє, Міниться, ПІНИТЬСЯ, 1ІОЛ не присне. Це наші мрії, це наша свідомість, Дрібненький бомблик в вирі матерії. Та бомблі згинуть, вир утихне, Щоб закрутиться знов деінде. Безцільно, вічно круговорот оцей Іде і йтиме; сонця, планет ряди І інфузорії дрібненькі, Всьому однакова тут дорога. Лише маленькі бомблики людськії, Що в них частинка виру відбилася, Міркують, мучаться, бажають Вічности море вмістити в собі. І уявляють вічність на образ свій, Дають свій вигляд, власну подобу їй, А там лякаються, мов діти, Мар, що породила їх уява. 102