Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/373

X Надходить ніч. Боюсь я тої ночі! Коли довкола світ увесь засне, Я тільки сам замкнуть не можу очі: Загиб спокій і сон мина мене. Я сам сиджу і риюсь в своїй рані І плачу й тужу, плачу і клену, І мрії всі летять, біжать, мов п'яні, До неї! Бачуть лиш її одну. І бачиться, що з мріями отими Й душа моя летить із тіла геть; І щось, немов крилтгі Серафіми, Несе Ті — і чую я їх лет. До мене ж безграничная тривога, Бліда розпука підсідає вмить, І чорні думи, мов з Фортуни рога, На мене ллє, щоб світ мені затьмить. І бачиться, що я в якійсь безодні, Де холод, слизь і вітер, темно скрізь, І виють звірі люті та голодні, І стогне бір і гіллям б'ється ліс. Ось на розпутті я стою пустому І весь тремчу, гадюка серце ссе, Не видно шляху, тільки голос грому Якусь погрозу дикую несе. 88