Ця сторінка ще не вичитана
Не словом — рухом, ПОГЛЯДОМ ХОЛОДНИМ Мене зіпхнула в темний рів без дна. Лечу!.. Валюсь! Та там внизу, в безодні Хто це пропащий, стоптаний? Вона! Стій, привиде! Скажи, яка неволя Тебе зіпхнула з радісних вершин? Хто смів красу й пишноту цього поля Втоптать в болото і з яких причин? Чи голод, холод і сирітства сльози, Чи та жага, що серце рве й скребе, Що хилить волю, мов та буря лози, На цей торг ганьби випхнула тебе? Постій! Постій! Я вмію це відчути. Моя любов не згасла ще, горить, Зуміє райський ключ із дна добути, Зуміє рай запертий отворить. Не чує? Щезла з ним у пітьмі ночі, Лиш вид її прошиб мене як ніж. О, щоб були мої осліпли очі, Було б в душі ясніш і спокійніш! Відень, 6 падолиста 1892 р. 40
