Ця сторінка ще не вичитана
XVII Я не кляв тебе, о, зоре, Хоч як сильно жаль мій ріс; Насміх твій і власне горе Я терпливо переніс. Та боюсь за тебе дуже, Бо любов, то мстивий бог: Як одно її зневажить, Любить мститься на обох. Як сміючись ти вбивала Чистую любов мою, Чи ти знала, що вбиваєш Все, чим в світі я жию? Чи ти знала, що руйнуєш Щастя власного підклад, Те, чого життя так мало Звикло всякому вділять? Чи ти знала, що небавом, От мов раз махнуть пером, Ти не раз заплачеш гірко За потоптаним добром? 35
