Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/30

Цю сторінку схвалено
VII
 
Моїй не моїй.

Поклін тобі, моя зів'яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
Останній цей поклін!
Хоч у життю стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,
В моїх грудях зглушила і вгасила
Любовний, дикий шал,
Тим ти в душі сумній і одинокій
На вік вписала ясний і високий
Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори,
Тебе шука душа,
І до твоїх грудей припадає,
У стіп твоїх весь свій тягар скидає,
І голос твій весь плач її втиша.

А як коли у сні тебе побачу,
То, бачиться, всю злість і гіркість трачу,
І викидаю, мов гадюк тих звій:
Весь день, мов щось святе, в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
А чистий, ясний образ твій.