Я неохоче взявся читати його й довго мучився, поки дочитав до кінця. Дневник писаний був безладно; були це переважно ліричні оклики, зідхання, прокляття та бичування себе самого, а оповідання про факти дуже мало. Я вирозумів лише стільки, що небіжчик влюбився був у якусь панночку, дістав від неї коша (видно, розумна панночка була, знала, який муж їй непотрібний), а потім мучився своєю любов'ю довгі літа, поки його улюблена не вийшла заміж. Тоді він покінчив із собою.
Виміркувавши оцю фактичну основу дневника, я почав уважніше прочитувати поодинокі його частини. Багато там було недотепної мазанини, багато немудрого філософування та незрозумілих докорів, — та серед тої полови попадалися місця повні сили й виразу безпосереднього чуття, місця такі, в котрих мій покійний приятель, хоч загалом не сильний у прозі, видобував із своєї душі правдиво поетичні тони. Оці місця робили на мене сильне вражіння. Вдумуючися в ситуацію, в духовий настрій автора дневника, я пробував передати ті місця віршованою мовою і пускаю їх оце в світ.
Пощо? Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зів'ялого листя, вкинути в круговорот нашого сучасного життя кілька крапель, затроєних песимізмом, а радше безнадійністю, розпукою та безрадністю? У нас і без того цього добра так багато! Та хто його знає — думалося мені — може це горе таке, як віспа, котру лічать вщіплюванням віспи? Може, образ мук і горя хорої душі вздо-
