Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/279

„Дурню!—крикне голос Божий,— Що ти слів тут набалакав, Але правди зрозуміння Стільки в них, як кіт наплакав! Пекла просиш ти у мене, Якби я був пекла ктитор; Просиш мук і болів, якби Я був кат і інквізитор. Випрошуєшся від раю, Мов від царського сальону, І боїшся серед ясних Пань там випадати з тону. Ще й не бачивши ти моїх Вибранців, на глум здіймаєш!… Слухай, хлопче! Я питаю: За кого ти мене маєш? Я гадав, що ти піднявся Духом понад ту худобу, Що собі і Бога й чорта Творить на свою подобу; Що крізь часове й тілесне Ти проник в духове й вічне І відкинув шкарлупиння Г рубо-антропоморфічне. Чей же на землі не даром Я гострив тебе як бритву, Посилав тебе у мир свій І ганяв тебе у битву, І водив тебе як треба На вершини й на низини, Щоб ти був одним з моєї Доборової дружини. Не плети ж тепер дурниці, А збери в одно вогнище Всі думки і всі бажання, На їх крилах якнайвище Підіймись, напруж всі сили, 270