Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/277

Всього твойого творіння. Ні, почуються й крізь вату, Крізь найгрубший мур зі сталі, І нема таких віддалень, Щоб лунати пересталиі І нема таких розкошів, І екстаз і раювання, Щоб мені не затроїли їх пекельнії стогнання. Дай мені в найвищім раю > при думці про ті звуки Я, їй-богу, одурію. Ні, пусти мене, мій Боже, З цього світлого округа Там, де тягне грішна вдача Й життєва мене заслуга, Там, де боротьба невпинна Без побіди і без слави, Де покута віковічна Та без пільги й без поправи. Правда, в той вогонь пекельний, Що пече без тіла душі, В ту смолу і кров, де грішні Клекотять немов галуші, У ті дебрі сірковії, В червяки ті невмирущі, В ті гадюки, скорпіони Та почвари всякі злющі Я не вірю, і в чортяків Тих рогатих та хвостатих, Що без всякої причини Мучать бідолаг проклятих. Та я знаю інше пекло, Коштував його не мало За життя,—ще й досі смаку Трохи з нього позістало. ,е на вищий рай надію, 268