Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/272

Всі твої'утіхи й болі, Всі твої гріхи й дурниці, Все було з моєї волі. Все добро і зло, що в світі Сіяв ти і «досі сієш, Все те був мій плян, якого Ти ні в зуб не розумієш. А що ти сповнив задачу, Що була тобі надана, То прийми тепер заплату: Входь у радість свого пана“. Тут панотчики й владики, Що клячатимуть довкола, Позриваються на ноги І насуплять грізно чола. І враз крикнуть: „Боже,Отче! Чи ж подоба, чи ж потреба, Щоб цей грішник, цей єретик, Атеїст ішов до неба? Де ми сіяли пшеницю, Сипав він кукіль невіри; Де щепили ми покору, Там він гордощі без міри; Де ми груди надривали, Щоб добути скрухи лепту, Його сміх, його наруги Виводили нас з концепту. Він ніколи не піддався Ні намові, ні погрозі; Він був вовк у твоїм стаді, Був головня в твоїм стозі. Він труїв дитячі душі Явно, славно і нагально! Брать його до неба, Боже, Це, їй-богу, иельояльно. Ми ж твою сповняли волю, 263