Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/264

І як замісто хліба довго-довго Я годувавсь ілюзій диким зіллям. І ось я темний у тюрмі ридаю, І не за тим ридаю, що пропало: Не за свободою, яка ніколи Свобідна не була; не за тим щастям, Що лиш у снах являлось та дразнило. Лиш те болить мене, що зведений До стану травоїдної худоби Я тямки чоловіцтва ще не стратив. Та ось бряжчать ключі, скриплять завіси, Стукочуть кроки—це сторожа входить. Хтось шарпнув шнур, що в'яже мої руки, І роздивля табличку, що до них Прив'язана. „Три дні ще і тоді Час буде вивести його“. Пішли. Мені не страшно. Що ж, три дні І Могли І зараз брать. А може… може там Далеко десь, по той бік Чорномор'я Маленька барка надува вітрила, І в ній сидить спаситель твій, що чудом Перепливе безодню і війде В останню ніч у цю сумну темницю, І верне зір тобі і скаже. «Встань і вийди!" Ге-ге, колись в легендах так бувало, Та не тепер! Не надійся нічого! Мовчи і жди! 255