Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/261

VII Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер віє. Я змерз. І випало з холодних пальців Перо. І мозок стомлений відмовив Вже послуху. В душі глибока павза. Ні думка, ні чуття, ні біль — ніщо В ній не ворушиться. Завмерло все, Немов гнилий ставок в гущавині, Якого темну воду не ворушить Вітровий подих. Але цить! Це що? Чи втопленики з болотного дна Встають і з хвиль вонючих простягають Опухлії, зеленуваті руки? І голос чути, зойк, ридання, стогін — Не дійсний голос, але щось далеке, Слабе, марне, тінь голосу, зідхання Чутне лиш серцю, та яке ж болюче, Яке болюче!.. „Тату! Тату! Тату! Це ми, твої невродженії діти! Це ми, твої невиспівані співи, Перед часом утоплені в багнюці! О, глянь на нас! О, простягни нам руку! Поклич до світла нас! Поклич до сонця! Там весело—нехай ми тут не чахнем! Там гарно так—хай тут не гинем!“ Не вийдете на світло, небожата! Не вивести вже вас мені до сонця! 252