Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/259

VI ф. р. Дівчино, каменю дорогоцінний, Затоптаний в болото, тванню вкритий, Та й досі в блиску свойому нетлінний! На тебе я дивлюся сумовитий: Який багатий скарб чуття й любови Марнується розтоптаний, розбитий І Вогонь, що так горить у твоїй крові, Нагадує мені часи старії. Коли чуття не гнули ще в окови. Така, як ти, колись в Олександрії, Співаючи, по вулицях ходила Під іменем Єгиптянки Марії. І так, як ти, й вона тоді твердила: „Усіх люблю І Чи бідний, чи багатий. До мене йди і попускай вудила „Своїм бажанням! Я не для заплати, А через той вогонь, що в жилах грає, В свої обійми рада всіх прийняти! „В кого жура сон ніччю пожирає, Хто радощів не має з ким ділити, Хто пристрасти пожежею згарає. „Хто в праці гнесь, без діл не може жити,— До мене йдіть! Я всім на своїм лоні Дам рай—або про рай хоч хвилю снити**. 250