Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/202

Ой, розсиплю я співи, Як росу по розмаю… Гей, прибудь моє серце, Бо я втіхи не маю. Як у клітці пташина, День по дню я провожу, Лиш про тебе я мрію Та й забути не можу. Лиш про тебе, мій скарбе, Плоде мого відхнення, Що малій у віночку Ще ворожила неня. Урвала. „Нудно! Мрії ці дівочі Вже не для мене… Ах, та чом же все, І денне світло, і ті темні ночі І гаю шум їх в ум мені несе? Що це за дивні, невідривні очі За мною стежать? І невже пасе Ь безодні ними демон мою душу? Боюсь їх, а все в них глядіти мушу. „Вже десять літ якраз в день мого шлюбу— Мене на шлюб, як гусочку, вели— Серед юрби свою знайшла я згубу, Ті очі, що красу мою пили, І рай такий, безмежну розкіш любу, Здавалося, у дар мені несли, Що я в їх блиску всю себе забула Себе я в раю, рай в собі почула. Зяов припадав до фортш'йіі, грав і співав. Чорні очі палкі, Ненаситні такі, Ви впилися в мою душу, Наче чари які. 193