Алеж живий ще І Чи підмоги звати? Та хто під ніч у ліс піде із хати?“ Та Валько вже до вжитого припав І оком знавця оглядає рану, Бальовиб фрак на нім, жакет розпняв, Поцмокує. „Ну, фірточку погану Тут просверлив! Глибоко прокопав До джерела життя!.. Та гов, давай погляну Докладно в хаті… Кров не бухла як фонтана,— Значить, не з легких… Ну, то це ще лекша рана!“ І крикнув: „Гей, Остапе, швидко ноші!“ „Та, пане, як тут швидко їх зробить? Я панича взять можу на коркоші“.
- То зле, Остапе! З нього кров збіжить.
Скинь полотнянку — невеликі гроші! То в неї можна панича зложить; Завинемо, то чей оба на співку Занесем бережно на лісничівку. “ А в лісничівці, як у Божім раю, Коли був з нього прогнаний Адам… Шумлять берези, чисті води грають І сторожать пси вірні біля брам, Рожеві з вікон фіранки моргають, Мов шепчуть: „Мир, любов і щастя там!“ По ґанку дике винограддя пнеться, 1 дах побоями червоними сміється. А в лісничівці молодая дама В покоях ходить, як тиха вода; Мов Єва, дожидаючи Адама, Прегарна, хоч тужлива і бліда; Мов золотиста, проміняста пляма Пливе нечутно, край вікна сіда, Рожеві фіранки крихітку відкриває, 1 вигляне, закриє знов, зідхає. 191
