Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/197

Прокинувсь, застогнав… відкривши очі, Пізнав старого.—„А, це ти? Де ж ті?“ Мовчить старий.— „Покинули! До ночі Вже близько… Добре. Легше в темноті, Спіши за ними! Слухай! Все жіночі Комедії! Ми слуги глупоті… Скажи Григорію: його безцінна перла Від нього втікла, а від мене вмерла. „Ні, я не вбив… Любив, мов божевільний… Сама… сама… зневірившись у мні… Хтів з нею вмерти… відіпхнула спільний Кінець… сама собі лягла в труні. Оттак і я тепер поляжу… вільний… Без пам4яти… Не згадуй!.. Мов у сні… Життя глитає… evviva!.. мій друже!“. Замовк… ще застогнав… шепнув: „Байдуже*4. Мов тінь тремтюча, лікар щез в тій хвилі, Спішив щодуху, сльози утирав; Вже третій раз до поїзду дзвонили, Коли він до вагону причвалав — Не від двірця… панове отворили Затильні дверці… Він без духу впав На лавку; шепотав мов непритомний: „Це злочин! Злочин підлий і огромний!“ Ось поїзд дрогнув. Свиснула машина Розлучним свистом, аж заскиглив ліс. Від сонця кров4ю блискотіла шина, На скруті дико вило з-під коліс; Край шляху стрепенулася вільшина, Щось мов стогнання вітер з гаю ніс. Б яру десь вовк завив, жовна осику струже, Ніч хилиться над ліс і шепотить: „Байдуже!“' 188