мають уже 15 літ. Та тільки в останнім часі тяжка слабість, що зробила мене на пару місяців нездібним до іншої праці, дала мені змогу понаписувати найбільшу частину того, що тут надруковано. Значна частина поміщених тут віршів, то правдиві Schmerzenskinder[1]. Я писав їх у темній кімнаті, з зажмуреними, болючими очима.
Може цей мій фізичний і духовий стан відбився й на фізіономії цієї книжки. В хоробі чоловік потребує, щоб із ним поводилися м'ягко, лагідно, та й сам робиться м'ягким, лагідним та толерантним. Його обхопує глибоке, ніжне чуття, бажання любити, дякувати комусь, тулитися до когось з довір'ям, як дитина до батька. Не знаю, наскільки ясно відбилося те чуття в оцій книжці, та знаю, що я бажав зробити її книжкою наскрізь моральною.
Певна річ, моя мораль значно відмінна від тої катехетичної, догматичної моралі, що в нас видається за одиноку християнську. Та я певний, що в основі своїй вона далеко більше зближена до моралі всіх тих великих учителів людськости, „іщущих царствія Божія і правди єго“, ніж колінопреклонна, поклонобийна та черствосердна мораль багатьох стовпів церкви, покликаних та непокликаних оборонців релігії. Та я не хочу вдаватися з ними в спори. Храм моєї Матері-Музи занадто святий, щоб робити з нього підсіння перекупок. А поміщені дальше твори, що виплили з мойого морального чуття — правдива поезія мусить бути завсіди моральною, бо джерело обох одно й те саме — нехай говорять самі за себе. Коли вони не зуміють досить ясно виявити того,
- ↑ Діти страждання.
