Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/143

 — А що буків я
Прийняв за ліс! Господар сам послав
Мене украсти з лісу копаниці,
А як зловив лісничий і подав
На штраф, прийшлось платити — він тоді
Давай мене періщити!

 Й пішли
Нагадувать та розводити, що
У кожного віддавна наболіло.
Лиш Сень мовчав, не жалувавсь ніколи.
А як скінчили інші, знов почав.

— Так бачите, яка це в нас війна
Ведесь! І що нам віщувать війну?
Та ж ця війна сама та щось віщує.

— А що таке віщує?

 — Страшний суд!
Слова ті Сень сказав глухим, таємним
Полушептом, аж інші мимоволі
Склонили голови. В тій хвилі в лісі
Сова плачливо застогнала. Тихо
На хвилю стало, і нараз, немов
Десь з-під землі протяжний і різький,
Проймаючий роздався стогін людський:
— Я-яй! Я-яй! Я-яй!

— Дух Божий з нами! — скрикнули відразу
Всі конюхи і почали христитись.

— Я-яй! Я-яй! Я-яй! — лунало в дебрах
Так жалібно, так важко, що аж серце
Мороз проймав. Сконало. Тихо стало.
Недвижні всі сиділи біля ватри,
Тремтячи. Дух захопило у всіх,
Так що ніхто і слова не промовив,
Ба, навіть коні нагострили вуха
И стояли мовчки.