„Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?
Постаріє, зів'яне, мов квітка марна!
„Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?
З нею жить! Або радше ти сам умирай“!
Вже й не думає цар, до Роксани біжить,
„Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!“
І сказав їй усе, відки має цей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
„Коли любиш мене, моє сонце ясне,
Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.
„А не любиш…“ — урвав. — „Кого хочеш, люби!
Ось тобі цей горіх! Що захочеш — роби!“
Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, —
Олександер не ждав її слова — пішов.
Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?
Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?
Не про те! Інший жар в її серці горить!
Інший бог там живе! Інший цар там царить.
Він мета її мрій, осолода очей,
Над усіх милий їй генерал Птолемей.
Хоч не любить її і холодний, як лід,
Вона рада свій вік дать за сам його вид.
„Вічно жить молодій, а без нього? О, ні!
Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!
„Ну ж, поможе цей плід його серце здобуть!
А як ні, то мені краще в світі не буть“.
