Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/107

Хоч в бруді й вогкості жила як звір,
Та чистоту над все вона любила;
З таких речей обчищувала двір,
Котрих ніхто не взяв би і на вила.

Щоб тіла грішного всмирити жар.
Лягала і в кропиві і в баюрі;
За те їй дав Господь преславний дар
Наперед віщувати слоти й бурі.

Та ворог святости, злий дух, піддав
Її хазяїнові думку грішну,
І цей святої тіла зажадав,
І вкинуть дав її у тьму кромішну.

Три місяці страждала там вона,
Не піддалась забаганкам чортячим.
І розпалив хазяйна Сотона,
І цей гукнув: „Сюди її! Побачим!“

І привели святую, що в ту мить,
Піднявши голос, заспівала дзвінко.
Та кат її почав ножа гострить
І крикнув: „Пар но там окропи, жінко!“

І зв'язану на дворі розтягли,
І гострий ніж у білі груди вбили,
На стид одежу з неї всю зняли,
Стрімглав за ноги на хресті прибили.

Що далі діялося там, на те
В страсі лице своє закрий, о Музо!
Як на солом'янім вогні святе
Смалили тіло, як пороли пузо…

Як муж жорстокий, лютії жінки
Своє погане довершили діло,
Виймали серце, легке, печінки,
Як на шкамаття шматували тіло.