Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/81

Та ба 1 Мов зерна градові толочуть Буйний загін, мов буря снігом віє, Так наші кулі стелють їх, друхочуть1). „Гей, хлопці, далі! Поки ворог вспіє Отямитись, на нього ! Хай ні оден Нам не втече, хто бунтувати сміє ! „Валіть! Коліть! Пардону він не годен2)!“ Так генерал нас загрівав до бою,— І верглись *) ми, мов в стадо вовк голоден. Не тямив я, що діялось зо мною, Лиш весь тремтів, палав, немой у грані, Не бачучи, куди біжу, де стою. Лиш тямлю, що в крові бродив ногами, Що по мерцях топтав ще незастилих, Топтав нескріплі ще, глибокі рани, Що дикі крики в слух мені ломились, Що дим гриз очі, що свистали кулі, 1 купи йшли, ревли, кляли, молились. Та очі, вуха, ноги, мов нечулі, На весь той безмір людської розпуки Летіли, мов бжола в кишачий вулій. К стрільбі мої немов прилипли руки, І блискало раз-в-раз криваво з неї, І вилітали вогняні гадюки. ') Друхочуть — шматують. “) Пардону він не годен — пощади він не гідний. ‘) Верглись — кинулись. 80