Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/79

Ховається ? За незнання смерком ? Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком На бурі, громи й град, шукати, де сцілющий Потік знання пливе? О, ні, о, ні ! Не того так сьогодні жаль мені, Не тим душа моя так важко заболіла, А тим, що тяжча ще пригноба1) тут засіла На лицях, голови недоля вниз хиляє, Під віддихом її вся радість завмирає І приязнь гасне враз з любвою, Котрої сім'я тут мені у серце впало. Оттим то тяжко так мені у тобі стало. Прощай, село моє ! Що тут мене держало, Те щезло ; що тепер держить — Таке важке, що, мов гора, тяжить На серці. Геть іду — і плачу над тобою. 14 червня 1880. V. поєдинок. Клубами вився дим. Ревли гармати, Свистіли кулі, мов незримі змії, Сичали, вились, лускали гранати. Красили землю струги2) кров'яної І рвались серця, повні сил, відваги, В крові тонули тисячні надії. Униз валились найпишніші стяги, Валились трони, що ще вчора, певно, И не думали дожити до зневаги. 1) Пригноба — пригноблення. -) Струги — потічки. 78