Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/69

Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала. А як по яблучку такім дістанем, То вернемо додому і нікому Не скажемо. Не скажеш ?“ — „Ні, не сказу“. — „Ну, пам'ятай! А скажеш — відберуть. Чи так ?“ — „А так“, — рік хлопець. І пішли. Пройшло чимало літ від того дня. Далеко над сподівання дітей Тяжкою вийшла й довгою дорога До сонячних палат. І трави й ниви, І небо й сонце, все, усе змінилось У хлопчика в очах. Лиш не змінилась Подруга та, провідниця його. Щебетання її веселе, любе, І усміх, і надія невгасима, Це та жива струя, що в'яже в серці День нинішній з вчорашнім і грядущим. І ціль їх не змінилась за той час, Лиш виросла, розвилась, роз'яснилась. І ось великим шляхом многолюдним Посеред тиску, свару й товкітні Ідуть вони, ховаючи у грудях Дитячі серця, як найкращий скарб. Минає їх гордий, надутий дурень, І розсміесь ; мина' пишний вельможа, То і не гляне; зустріне мужик, То в спрагу дасть погожої води Напитися, і стежечку покаже, І підночує, в слоту захистить. Вони ж, побравшися за руки, тихо І радісно, без огляду й тривоги Ідуть на стрічу сонцю золотому. 1886. 68