Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 15. Поезії (1960).djvu/68

Щовечір браму батькові н щорана. А вже дітей вона так дуже любить, І По просто страх. А сонце не пускає Дітей до неї, щоб із ними разом У світ не втікла. Але ми тихенько Прокрадемось, та й шусть, і вхопимось її за руки, то вже сонце нам Ніщо не зробить. Тільки ти не бійсь І плакати не смій ! Та ж то так близько, І на дорогу маємо досить, А та нам панна надає багато Всього, про що лиш будемо просити. Ану, про що би ти просив ?“ Поглянув На неї хлопець, палець впхав до усг Та й каже: — „Мозе б лігісого коня?“ — — „Хаг ха, ха, ха !“—дівча зареготалось. — „Ну, ецо з, то мозе капелюх новий ?“ — „Проси що хочеш, а я знаю, знаю, Що я просити буду !“ — „Сцо такс ?“ — „Ага, не скажу !“ — „Ну, скази, а то Заплацу !“ — „Овва, плач, то я сама Піду і не візьму тебе з собою“. — „Ну, а цому з не сказес ?“ — „Знаєш, ти Дурний ! Мені бабуся говорили, Що в неї яблучка є золоті. Кому вона те яблучко дарує, То той ввесь вік щасливий і здоров, І гарний-гарний буде, всім на диво. Але ті яблучка лиш для дівчат“. „Я хоцу яблуцка !“ — заплакав хлопець. „Не плач, дурний, лиш не забудь просити,