Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я. Поти лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов *): Вітер гонить, хвиля ломить — і я вже на дно пішов. „Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль? Нині жити, завтра гнити, — нині страх, а завтра біль. Кажуть, що природа-мати нас держить, як їй там тре2), А, вкінці, мене цілого знов для себе відбере. „Що ж тут думати? Тримає — то тримає, а візьме — То візьме, ні в сім, ні в тому не питатиме мене. Непогідний, несвобідний день мій, вік мій : жий чи гинь — Все одно ! Шукати цілі ? Вік борись, плисти не кинь!“ Хвиля весело плюскоче та леститься до чозна, Ніжна, мов дитина, шепче і пришіптує вона : „Човне-брате, втіх шукати серед смерти, верх могил — Це ж не горе! Глянь на море, скільки тут несесь вітрил ! „Не один втонув тут човен, та не кожний же втонув ;
- ) Підо МНОБ — ПІД1 мною.
- ) Тре — треба.
