Та в серці, хоч і як недолею прибитім, Надія кращая жиє ; Так часто під скали тяжезної гранітом Нора холодна б'є. Лиш в казці золотій, мов привид сну чудовий. Він бачить доленьку свою, 1 тягне свій тягар, понурий і суворий, Волочить день по дню. В століттях нагніту його лиш рятувала Любов до рідних нив ; Не раз дітей його тьма тьменна погибала, Та все він пережив. З любов'ю тою він, мов велетень той давній, Непоборимий син землі, Що, хоч повалений, а знов міцний і славний Вставав у боротьбі. Байдуже, для кого — співаючи, він оре Плідний, широкий лан : Байдуже, що він сам терпить нужду і горе, А веселиться пан.
- *
Ори, ори й співай, ти, велетню, закутий В недолі й тьми ярмо ! Пропаде пітьма й гніт, обпадуть з тебе пута, І ярма всі ми порвемо. Не даром ти в біді, пригноблений врагами. Про силу духу все співав, Не даром ти казок чарівними устами Його побіду величав. Він побідить, порве шкарлущі пересуду, І вільний, власний лан Ти знов оратимеш — властивець свого труду І в власнім краю сам свій пан. 10 жовтня 1876, 57
